«Наступного разу ця сім’я разом збереться, мабуть, на чиїхось похоронах», — язвить Аврора, спостерігаючи за черговою серією драми, що розвертається між старшою сестрою та мамою. Тоді вона, явно, нічого дурного сказати не хотіла. Так… лише підмітила очевидне. Те, що давно напрошувалось на висновки, але чомусь ніхто не наважився озвучити. «Сподіваюсь, що нашої матусі», — не менш гостро відповідає старша донька, спішно збираючи сина та навіть не приховуючи гнів через чергову дурницю, яку мати могла б притримати за зубами, але де там, а Емеральд… Ооо, її поведінку все ще списували на гормони, хоча Себастьяну було майже два роки, і то точно не буйство гормонів підштовхнуло її побажати рідній матері швидкої смерті, а важкий характер, який вона отримала чи то по лінії Булстроудів, чи то по лінії Олівендерів, а може, і зовсім від Слизорігів – це вже не так і важливо. Принаймні, не так важливо, як той факт, що Емеральд взяла зауваження сестри до уваги. Навіть подякувала Аврорі за таку геніальну ідею, як то насолити власній сім’ї. Вона дійсно голосно гримнула дверима сімейного будинку і поклялася, що наступного разу вони побачать її та внука лише на похоронах. «Сподіваюсь, мамо, ти підеш на такий непопулярний крок заради сім’ї», — уже додала собі в думках, стараючись не плакати при синові та й взагалі багато про це не думати, а просто повернутися в дім, який ніколи не стане її домом, до чоловіка, якого ніколи не полюбить, і продовжити жити життя, якого ніколи не бажала, допоки…

Звістка про смерть Олександра Булстоуда підіймає Емеральд з ліжка рано-вранці. Вона не вірить власним вухам і не сприймає реальність. Спішно збирається і залишає Себастьяна на нянь, а чоловіка — з роботою; обіцяє, що скоро повернеться, бо то щось у Мунго наплутали, і з братом батька все точно добре; та він ще минулого тижня розпитував у неї про Себастьяна і строїв плани на найближчу відпустку, де було місце і їй, і її синові, і взагалі всій сім’ї. Дядечку Олександру не подобався той розкол в сім’ї, що спричинила улюблена племінниця та невістка, а тому всіма правдами-неправдами намагався згладити кути. Він був хорошим, казав багато розумних речей; от тільки Емеральд була впертішою, а ще вона затаїла образу не тільки на власну матір, яка ініціювала її весілля з мсьє Домініком Трамбле, але й на всю родину, бо ніхто, окрім Каїна, який був готовий втікати з нею хоч до Бразилії, та Ліліт, яка підтримувала свого брата в усьому, на її захист не став. Вона сказала тоді Олександру Булстроуду, що подумає, так м’яко натякаючи, що ніякої спільної відпустки не буде. Вона не встигла відмовити відкрито, бо Олександр Булстроуд пішов із життя раніше, ніж наступило літо.

Пишні похорони. Вся сім’я дійсно разом. Себастьян на руках у Емеральд озирається навколо і просить дозволу зірвати троянду. Йому тільки два, і він ще не до кінця усвідомлює, що таке смерть і чому всі плачуть. Він проситься то на руки до Каїна, то хоче сісти поруч із Ліліт. Час від часу посміхається Аврорі, а коли думає, що мама не бачить, – показує язика бабусі. Емеральд все бачить та не сварить сина. Просить лише не докучати тітці Ліліт та дядьку Каїну. Себастьян слухає, а через п’ять хвилин знову проситься на руки, а коли знуджується, то Емі відводить його в колишню дитячу Каїна. Тієї ночі Емеральд за довгий час ночувала знову в сімейному домі Булстроудів, і плювала вона хотіла, як це виглядає збоку і що подумають люди.

Час не лікує. Час лише притуплює біль. Слідом за зимою приходить весна, і, на перший погляд, може здатися, що життя в родині Булстроудів повернулося у звичне русло. Це хибне враження. Ілюзія, яка розсиплеться, варто тільки заглянути в очі Каїна, де все горить від болю втрати. Чи поговорити з тітонькою Євою, чи, нарешті, знайти ті кілька вільних годин і провести час з Ліліт без звичного сімейного гомону навколо. Взагалі, Емеральд треба було б давно згадати про кузину та стати підтримкою ще й для неї, але то — власні проблеми, то — компанія без головного директора, то — ще щось. Ні, Емі себе не виправдовувала, вона просто… боялася. Не знала, як бути. Якщо з Каїном вона знала, як себе вести, то Ліліт, попри все їхнє спільне минуле, залишалася для неї все-таки загадкою; бо вони були кузинами, подругами, але не найближчими. Ліліт пов'язала своє життя з цілительством, в той час як Емеральд потрібне було крісло директора в «Німбус». У них були різні інтереси, та все-таки вони були родиною, і відмовитися від зустрічі – це дурість, якої навіть Емі не могла вчинити.

— Пробач, Себастьян все ніяк не хотів залишатися вдома з няньками, — ось так, з порогу, починає вона з оправдань, сівши у крісло навпроти. — А якби я взяла його з собою, то наша зустріч пройшла б у магазині «Все для квідича». — Нарешті переводячи подих, Емі переводить погляд на Ліліт. Хилить голову трохи набік, ніби розглядає полотно картини, а не кузину, яку не бачила кілька місяців. — Ти як? Як робота? Я питала Каїна про тебе, та він відмовлявся відповідати на мої запитання. Сказав, що я знаю твою адресу, та все таке… — відмахуючись від слів, ніби від мух, Емеральд нарешті замовкає, даючи говорити кузині, бажаючи почути її, нехай навіть це будуть неприємні нотації на тему, що не можна зникати на такий довгий термін із життя своєї родини.

Отредактировано Emerald Bulstrode (30-11-2025 17:08:36)